Розділ 1 

Таємниця У відповідь він почув лише мовчання. Він намагався наздогнати її,але швидкість рухів була надзвичайною. Здавалось, що саме в цей вечір їй вдалось те, чого так довго добивались протягом 5-ти років її вірні друзі. Але сталось те, що сталось. Усе скінчено, команда залишитись без лідера, без тієї, в чиїх руках був кубок. Він ще довго дивився як спритно дівчина переходить усі перешкоди. В його очах був і смуток за втратою дорогої людини, і радість за те, що їй нарешті вдалось зробити перший серйозний трюк. Йому просто не вірилось, що в перше і в останнє він бачить як вона це робить. Ніби нічна кішка дівчина долала усе на її шляху і за декілька хвилин зникла з очей. Нічні ліхтарі вже не були так особливо помітні, бо наближався світанок. Він повільно спустився з даху, сил не було, щоб отак спритно, як і раніше злетіти згори вниз, тому Том просто спустився по запасних пожежних сходах. Його спуск здавався таким довгим, ще ніколи не було так боляче, але він підсвідомо знав, що чогось більшого він неї і не можна було очікувати. "Я знав, я все це знав… треба було раніше відпустити птаха на волю. Я знав, що не мені належить її серце, але продовжував надіятись, вірити. Який же я був дурний!От що можна отримати, коли любиш і віддаєш все на світі,-пустоту і печаль, біль… і більше нічого…" . Такі думки не виходили з голови, весь час коли він йшов вони не покидали його. А світанок був близьким як ніколи раніше. Треба було встигнути, бо коли його побачить нічний патруль, то обов’язково почнеться допит і розпитування: "а що такий юний хлопець робити тут вночі, а що … а чому…???". Тому слід було поспішати. Ця іскра ніби просвітила помутнівшу від думок голову і Том зірвався з місця. До нього знову повернулась колишня швидкість, колишні рухи та вміння перелазити і долати будь-які перешкоди. Він знав, що неодмінно треба було потрапити додому, до друзів, треба було всім повідомити, що ВОНИ втратили капітана, втратили друга, втратили Лору. Біжучи між вуличками та провулками його голова знову почала поринати в ті думки, які мали сповістити їх про цю жахливу новину. І як він має це сказати, як?Пробігаючи через парк, Том побачив щось доволі знайоме. "Ні, це неможливо? Невже вона передумала, невже?" . Він стрімголов побіг до тієї лавочки, де щойно знайома постать стояла непорушно. Але на при великий жаль нікого там не було. Лише густий Брістольський туман, що майже розсіювався, здавався подібним до неї, але її не було, це лише ілюзія, вигадка. Вона не повернеться, вона завжди отак зникає раптово і ніколи не прощається ні з ким. Вона робить це лише тоді, коли хтось завдає сильного удару в серце, здавалось би такої сильної духом дівчини. Так і сталось того разу – образа, але на кого?Він думав, а сонце вже вийшло з-за хмар і піднялось в небо. І ніби жаль було покидати все, але… . Оце АЛЕ, воно так заважає, так заважає, що аж сльози обпікають обличчя. "Невже це Я, невже Я можу отак плакати? Ні, цього НІКОЛИ не буде , чуєш, НЕ БУДЕ!". Вона дала собі обіцянку не робити більше помилок, які привели б до появи на її милому личку сліз, гірких і солених. Лора намагалась стерти з пам’яті те, що побачила сьогодні ввечері, але їй не вдавалось нічого. Кожен крок, що дівчина робила ніби прокручував ту сцену. Біль не виходив з серця, він ніби ще більше загострювався. І лише про одне жаліла вона в цей момент, вона жаліла, що не змогла відповісти на почуття Тома. "Хороший хлопець, скільки він віддав мені, а я, навіть не подякувала йому за все. Ну, але ж він знав про те, що моє серце не належить йому. О, ні!Досить! Досить! Досить про те, не хочу згадувати, нічого не було, я не кохала… , мене не було з ним, НЕ БУЛО!". З цими словами сльози не стихли. І як Лора не намагалась не згадувати, все ж доки вона, ніби, перелітала кожен паркан, одна й таж сцена згадувалась по сто разів, прокручувалась неодноразово. Вона, навіть не помітила як спритно рухались її ноги, як вправно її руки допомагали опиратись коли ноги долали перешкоди. *************

 - Телефон, Лора! Це тільки до тебе можуть дзвонити! - Ні, це точно не до мене. - Звідки ти, дитино, можеш знати, візьми, все одно ж нема чим зайнятись доки вносять наші речі. - Ну добре вже, зараз підійду. Підійти до телефону так і не встигла. Крик тітки з кухні ще довго намагався сказати про те, що погана поведінка їй вже набридла. Але дівчина не звертала увагу. Вона думала: і хто б це отак міг дзвонити, мабуть, помилились, або ж просто дзвонили на номер до попереднього господаря. Ці думки не довго літали в голові і вона почала думати зовсім про інше. І знову крик тітки почувся з кухні. Обід був готовий, довелось спускатись згори, зі своєї комірки, де так добре було б зараз посидіти і подумати про все на світі, знаючи, що тобі ніхто не по заважає. Вечеря була смачною як ніколи. Видно було, що тітка Енн постаралась в честь їхнього переїзду. "Отак би завжди!" – подумала, подякувала і піднялась нагору, в свою тепер вже, майже рідну, кімнату. Вигляд через вікно так не радував, як той попередній, але все ж тут буде краще. Принаймні їй так здавалось, вона хотіла в це вірити, але… знову оце АЛЕ! В цей момент Лора дуже захотіла написати хоча б вісточку своїм друзям, сповістити їх, сказати, що в неї все добре і повідомити їм своє місце знаходження, сказати де вона зараз і що їй без них дуже важко. Проте, їй одразу ж в голову лізла та сцена і останній відпочинок з друзями на її день народження, і… вона ледве втримувала себе від того, щоб не розплакатись. Хоча з того часу пройшло лише три тижні, біль того дня згадується все частіше і частіше. 

************

 - Ну скільки можна тебе чекати? Ти ж знаєш, що ми завжди збираємось на одну годину! - Та я пам’ятаю, просто так вийшло. - Ні, Том, останні три тижні ти завжди отак спізнюєшся і це нам вже набридло. - І я з тобою згідний! - І я! Багато хто ще висловив свою думку на рахунок даної ситуації. Але ніхто не звернув увагу на те, як його погляд по хмурнів, як його очі сповнились смутку. Том захотів відвернутись від всіх, зникнути в той момент і опинитись десь дуже далеко разом із НЕЮ, разом з тією, кому належало навіки його серце. Часом були такі моменти коли хлопець думав "а якщо я зірвусь у прірву під час виконання чергового номеру, трюку, а якщо я з собою щось зроблю, можливо, вона приїде до мене, можливо , вона полюбить мене, можливо…, можливо…". Нікому і не приходило в голову, що зараз на душі у їхнього друга, що його так мучить вже тривалий час. - Добре, якщо ви так хочете – то я піду і ніколи ви мене більше не побачите, чуєте, НІКОЛИ, не треба мене зупиняти, чуєте, не треба! Завтра я виїжджаю з цих країв назавжди, завтра ви почнете свій новий день без мене, завтра, все буде завтра! - Том, та що це врешті-решт з тобою, ти ніколи не був таким? На твоїх очах завжди світилась радість, лише ти міг помогти нам у найскрутніші для наших душ моменти! Ну скажи зараз нам, що з тобою, ти думаєш, що ми безсердечні і не зрозуміємо тебе – ні, ти глибоко помиляєшся, ти наш друг! Том обернувся, глянувши в вічі своїх друзів, а ті, ніби зрозумівши його, нічого не відповіли і прийнялись до роботи.. Ще змалечку всі вони прагнули бути першими, а тут така можливість, не можна ні в якому разі зволікати. Вони почали тренування, в той час як хлопець віддалявся від них. Він не спішив, не йшов повільно, здавалось, що він просто крокує у щось невідане, у світ своїх думок, у той світ, де його чекають. - Як ви думаєте, що з ним, хто нарешті пояснить що тут діється? - Це питання не до мене. Чекаємо на нашого дорогого Семюела, можливо, хоч він роз’яснить в чому справа. - Ей, може вже досить говорити про одне й те ж саме, мені вже набридло вас слухати, якщо ви забули, то я вам нагадую: тут не клуб пліткарок, тому вперед, до роботи, а то будете схожі на стадо орангутангів, що падають на землю як груда каміння! - Добре, добре, не кіпішуй, вже йдемо. З цими словами всі взялись тренуватись. А в той час Сема і не було видно. Пролунав телефонний дзвінок. Ніхто з групи підлітків не чув, а дзвінок не стихав. Через годину знову почувся дзвінок, проте знову ніхто не чув, їм було не до того. Але тут хтось все таки почув дзвінок. Це був голос Сема: - Ало, ви мене чуєте, ало! - Сем, ну нарешті, ти де, коли тебе зустріти? - Я ще не виїхав і не буду рухатись з місця, але в мене для вас є класні новини! - Ну та скажи вже які, я б обрадував решту! - Ні, я ще пробуду тут тижні зо два, а потім і до вас, не хвилюйтесь, до змагань встигну і багато чого цікавого розповім, зв’язок дуже поганий, я постараюсь час в час від часу дзвонити. Ну, все, чао, бувайте здорові, ще почуємось! І, не встигнувши задати чергове питання, голос Сема зник так само як і з’явився. "Цікаво, що він міг такого взнати там, чого не відомо нам? Напевно, це все таки стосується наших змагань" – подумав хлопець і пішов далі до групи. Вулиця ще не прокинулась. Рух машин і людей був ще досить повільний, і, здавалось, навіть трохи незграбний. Повільно йшов знайомими місцями і не звертав уваги ні на кого. Прекрасний літній день ніяк не міг зігріти серце, добратись до глибини душі і заспокоїти. Здавалось, все б мало вже змінитись, але не змінювалось. Далі ті ж думки лізли в голову, далі ВОНА не давала спокою. "Треба все забути, забути, ти не моя… не моя… не моя…". Том йшов, не зупиняючись. В голові виникали думки і раптово, наче спалах знову зникали. Вони були як весняні сонячні промені, не гріли, а просто світили. Важко було і йти, і дихати, і думати… і … . - Ей, хлопець, ти чого! Не вмієш дорогу переходити! - Вибачте. Коротке пояснення почув водій авто у відповідь від щойно не потрапившого під машину хлопця. Той ще щось там говорив, сварився, казав ніби то як так можна, уважніше треба, але це було наче горохом до стіни. Том не зреагував навіть на таке. Коли серце болить, коли душа не має спокою, розум спить. Він не прокинеться доки рука кохання не доторкнеться знову, доки серце не полюбить вдруге. Проте зараз так і буде, іншого варіанту нема, треба відпочити. І тут до розуму достукалась ідея, яка ніби піднесла настрій трошки вище: "А якщо взнати, що ж саме сталось того вечора, на дні народженні Лори, коли ми всі відпочивали на пляжі? А якщо… дійсно, я саме так і зроблю. Ну, і з чого ж мені починати??? Треба все обдумати, добре обдумати!" . На секунду він зупинився, оглянувся навкруги і рушив далі. Тепер в нього нарешті є ціль, є і вона допоможе взнати ту гірку правду, правду яка так довго не дає спокою душі. Вдома як завжди пусто, батьки працюють, тишина. Листки, записки, все було хаотично розкидано по столі. Том обійшов усі кімнати, потім повернувся до кухні, взяв стакан молока і пішов до своєї кімнати. В тишині легше було думати. На вулиці хоч і ніхто не відволікав його від думок, все таки вдома було спокійніше. Хлопець зручно сів на крісло, і оглядав кімнату. Він дивився на предмети давно йому знайомі: на коробку з дисками, на комп’ютер, на квіти на підвіконнику. Його погляд зупинила фотографія. Том одразу підвівся, підійшов до вікна, взяв фото і … "Ось він – ключ до розгадки!". 

*************

 Вечір був вже зовсім близько. Сидіти постійно вдома вечорами було занадто нудно. Поки тітка збиралась до сну, дівчина все обдумувала. Спочатку вона виглянула через вікно, щоб подивитись чи є якісь перешкоди, які б завадили спуску її вниз. Нічого такого як на її здивування не виявилось. "Це буде легше за все" – подумала Лора. Далі вона спустилась сходами і непомітно вийшла з будинку. Треба було оглянути ще декілька варіантів, один з яких мав бути запасним входом і виходом, тобто таким, щоб ніхто і не здогадувався про її відсутність, і не бачив як вона покидає і повертається додому. Отож, все було майже готове. Залишилось тільки одне: куди піти і як повернутись назад до 07.00. "В такій годині тітка буде збиратись на роботу, проте, може встати і значно раніше і це треба мати на увазі". Після цього вона знову повернулась до своєї кімнати. - Лора, ти вже спиш? У відповідь тишина - Лора, чуєш мене, спиш чи ні? Напевно все таки спить, треба і мені теж збиратись, а то зранку на нову роботу. Ой, і як я це люблю: нові люди, нове оточення! І вона спокійно заснула. Сон її здавався таким тихим і щасливим. От тільки одного вона не знала: для чого її племінниця просилась так з нею, просилась як ніколи раніше. Прибігла одного вечора і, майже зі слізьми, просила я їду з вами і все. Ну от, тепер Лора дійсно з нею. В тітки Енн своїх дітей ні коли не було, і вона не знала як їх виховувати. Тому коли племінниця опинилась з нею, для жінки поза сорок, це виявилось незвично і дещо важко. Годинник показував половину дванадцятої. Переконавшись, що тітка дійсно спить, дівчина прийнялась одягатись. Спортивні чорні штани, чорна майка, кросівки того ж кольору, сумка через плече і… два китайські кинджали. Їх вона сховала до бокових кишень спортивних штанів. "Я впевнена, що вони мені знадобляться, втеча – завжди приємна, коли заводиш ворога в глухий кут і він губиться в здогадках куди вона пропала?". Дівчина відкрила вікно і обережно почала перелазити через підвіконник. Опинившись на балконі, поступово знайшла декілька виступів на стіні і вдало стрибнула на землю. Ще раз оглянувшись чи не помітив її хтось, рушила далі. "І так, я на волі, на волі, на волі!!! Так, треба подумати, куди піти? Я знаю куди: паб – ось що мені потрібно цієї ночі!". Тишина і краса нічного міста приголомшувала. Все світилось кольоровими вогниками. Лише центральні вулиці були наповнені трохи людом, а провулки і малі вулички були абсолютно пустими. Саме такі місця вабили "нічного птаха" і вона прямувала до них як до свого гнізда. Перед нею, наче виріс з землі, постав нічний паб. Музика була дуже голосно, ну як завжди буває в таких місцях. "І так, Лора, ми йдемо туди, вперед!". 

************* 

Ось він, танцювальний майданчик! "Музика, як я тебе люблю, ти те, що надає мені впевненості і свободи, легкості і задоволення душі!". Сьогодні тут було дуже людно. І хоча їй здавалось, що вона залишилась не поміченою, все таки, охорона звернула увагу. Вони шепотали між собою, але пропустили Лору без проблем. Багато хто з присутніх одразу звернули на неї увагу. Чарівна білявка, вся в чорному, вишукана спортивна фігура. Вони спостерігали, як дівчина повільно, оглядаючись, підходить до бар-мена і просить його налити коктейль. Потім погляд їх попрямував прямо на танцювальний майданчик, на якому з легкістю і грацією танцювала ВОНА. Погляди багатьох застигли лише на її рухах. Тут раптом музика зупинилась і діджей оголосив: "А ця пісня звучить для чарівної дівчини, що стоїть в центрі, для "нічного ангела"". Увага тепер ще більше була сконцентрована на Лорі. Вона замітила, як з-за столика встають троє і прямують до неї. "Дивно, але мені здається я їх вже колись бачила …". Далі танцюючи, вона не зводила очей з них. "Нічний ангел", чому він так сказав?". Пробираючись повз людей, троє наближались. Музика наче уповільнилась. Один з них уважно розглядав амулет на шиї дівчини. - Ну що, старі друзі, поговоримо? -Не розумію, ви хто?Не бачите я танцюю! – вона прекрасно усвідомлювала, що ці троє так само як і вона знали її, але звідки? - Та як ти смієш, ти хоча б уявляєш з ким ти говориш? Відштовхнувши руки доволі знайомої людини, Лора намагалась згадати звідки їй було знайоме це обличчя. Лице його почервоніло від злості. Охороно одразу ж підійшла до нього. Вони дещо відійшли. "Напевно досить на сьогодні" - подумала Лора і одразу ж прийнялась повільно пересуватись, танцюючи по майданчику, по ближче до дверей. Майже блискавично їй вдалось вислизнути з клубу. Ніхто цього не помітив, окрім тих трьох. Вони одразу ж вибігли слідом. Але нічого не було, що б вказувало на те, куди саме пішла та дівчина. Вона ніби вислизнула з рук. - Як ти допустив таке? - Це не я, ви помиляєтесь! - Це вона, ти не розумієш? Знайдеш її і знайдеш ключ до розгадки! - Ви про… - Я про те, про що ти якраз подумав. Її треба відшукати, або ж принаймні, прослідкувати за нею. - Добре, ми зробимо все, що можливо для того. - Обов’язково прослідкувати, привести прямо сюди, ти мене почув? Без неї нічого не вийде. З цими словами двоє з трьох незнайомців сіли в машину, третій повернувся назад до пабу. Заховавшись за сусідній будинок, вона навіть і не думала повертатись додому. Тим більше годинник показував лише половину другої. "Треба вияснити звідки мені знайомі ці обличчя і звідки вони знають мене?" - вона повернулась до двору клубу. Музика не переставала звучати. Хтось взяв за ручку вхідних дверей, серце ніби намагалось вискочити і сховатись, миттю Лора вилізла на дашок невеликого гаражу, що був одразу біля пабу. Звідти вийшло шестеро. Вони вели хлопця, дівчина побачила ніж біля його горла… . 

************* 

Фотографія… вона була зроблена ще до того, як всі подружились, як кожен став другом і порадником, як було сформовано команду. Всі були ще такими малими, смішними. Тінь усмішки прокотилась у нього на обличчі: Том побачив себе, такого цікавого хлопця, наївного і дитячого. Потім він перевів погляд на Семюела, і той йому здавався ще смішнішим ніж він є насправді. "От якби зараз він побачив себе" - прокотилась думка і посмішка знову з’явилась на його обличчі. Навіть не вірилось, що вже минуло стільки часу від тоді як вони всі разом відпочивали, вчились. Здавалось, ніби тепер все це відбувалось з ними. Але все минуло. В пам’яті залишились лише спогади, залишилась лише фотографія. Багато хто виїхав з міста, а дехто і з країни назавжди і, навіть, листа ніколи не напишуть чи смс-ки, чи хоча б просто подзвонили б. Та ні, друзів своїх як виявляється забути дуже легко. "Якщо уважно подивитись на фотографію, то можна багато чого взнати. В той вечір нас було… скільки ж нас було? Треба подумати, і так, Семюел був точно, Джо і Мішель теж, Фред, я, Лора і … когось не вистачає? Чи мені так тільки здається?". Том взяв телефон і набрав номер. Довгі гудки. Ніхто не відповідає. Він знову повторив дзвінок. Знову тиша. Тоді хлопець набрав інший номер. Теж пусто. Далі ще один і ще один, і ще один. "Все марно, я ж абсолютно забув, що зараз в них тренування, треба самому піти до них, можливо я ще встигну до закінчення". Вийшов з кімнати, тоді швиденько взяв курточку з вішака, взяв ключ і замкнув двері. Вулиця була наповненою людом, ще годину тому вона була менш наповнена рухом ніж тепер. Том замічав кожен рух їх, він спостерігав по дорозі як хлопці повертались з коледжу, як дівчата, сміючись, йшли на прогулянку, як дорослі заклопотано бігли на роботу. Добре подумавши і заспокоївшись трохи, він наче повеселішав і думки про НЕЇ трохи відступили. Дорогою хлопець згадував як всі вони познайомились, будучи ще в школі. Все таки, цікаві роки були. Не помітивши зовсім, що він вже прийшов, побачив знайоме йому місце. "О, нарешті я тут". Команда з його найближчих друзів продовжувала тренування, вони активно перебирались через паркан, намагались перелізти через ряд перешкод, які вони самі ж створюють для того, щоб вдосконалювати свої здібності. Том спостерігав. Йому це так сподобалось. В його поле зору потрапила Мішель. Вона так граційно все виконувала, що… тут він згадав, він згадав хто так само виконував цей трюк, хто так легко і спритно міг за першим разом його виконати. "Лора, де ти? Лора!" - думка про неї так обпалила йому розум і серце, що хлопець навіть не зміг зрушити з місця. Він спостерігав і спостерігав, все, що зараз робила Мішель, все нагадувало йому ЇЇ. - Том, пішли до нас, не стій там як чужий! Голос Фредда, що щойно почувся ніби пробив оту стіну спогадів і хлопець повернувся в реальність. - Вже йду! І у відповідь він помахав рукою їм, і пішов до групи. -І де ми пропадаємо, а? покинули сім’ю, покинули друзів своїх. – усміхнувся Фредд. - Та ні, як бачиш, куди я без вас дінусь, нічого не зробиш, ви мої друзі, найкращі друзі. - Отож бо!А то ми вже подумали, що ти від нас підеш, поїдеш, бо ми так замітили, що з тобою в останній час щось не те діється, ходиш задуманий, сумний, на тренування менше став ходити. - Та, можна і так сказати, що… - Ну, та кажи вже. Нам всім цікаво почути пояснення від самого винуватця даного дійства. - Ну… - Не треба пояснень. Давай забувай все ото і приєднуйся до тренування. Все ж таки як не як, але у нас змагання через місяць, тому давай до роботи. -Стійте, скажіть мені тільки одне: хто з нами був тоді на дні народженні Лори? Тишина і здивування прокотились між друзями. Декілька хвилин мовчання, а потім: - Навіщо тобі це, Том? - А звідки нам знати, ну були ми, був Сем, я, Джо, Ліл… і ще були люди. - Мене цікавить хто саме, розумієте, просто… я хочу знати дещо…, це особисте. - Та не кажи, я знаю про що ти. Ну, наскільки я пам’ятаю, то в такому складі як ми є зараз, в такому були і тоді. - Точно? - Ну, виходить що так. А зараз вже годі про це, йдемо вже. Всі не довго думаючи, рушили до звичного заняття. Том ще дві хвилинки почекав, подумав щось, перебрав усіх кого бачив і пам’ятав в той вечір. Тоді почувся голос Мішель і він відірвався від тих загадок. "А все-таки, хтось ще тоді був!". 

************* 

"Ніж, невже вони його… ні! Я цього не допущу!" - вона уважно спостерігала за кожним рухом незнайомців, серед яких виявився і той самий чоловік, якого, за її припущеннями, боявся весь клуб. Четверо вели бідолаху за будинок, ще один дивився чи не бачать їх часом. Вона спустилась з дашку і повільно пішла за ними. Кроки були не чутними, бо музика лунала ехом майже всюди. - Як ти посмів підслуховувати наші розмови? - Я не підслуховував, ви помиляєтесь, я просто .. мене попросили принести напої! - Ні, хлопче, це не правда! В той момент дівчина зірвалась з місця. Стрибок в сторону, стрибок в іншу – і вона біля них. Двоє одразу відпустили хлопця, увага переключилась на незнайому постать. - Я навіть не сподівався, що ти повернешся. Як добре, що не довелось довго шукати. Ти сама прийшла! – голос його перервався коли він побачив як щось блиснуло з кишені дівчини. Це були доволі знайомі предмети. У відповідь мовчання. Для чого вони її шукали їй було не ясно. Лише усмішка незгоди прокотилась по обличчю дівчини. - Чого мовчиш? Батько твій ліз завжди не у свої справи і ти туди ж! Не дивно, яблуко від яблуні далеко не падає. Сміх почувся з усіх уст, що стояли поряд. І лише отой хлопець, якого щойно хотіли позбавити життя, стояв нерухомо. Здавалось, він хотів втекти, але його ноги не слухали. Крапля надії з’явилась коли прийшла незнайомка. Він був одночасно радий та страшенно розчарований. Як йому врятуватись? - Не дайте їй втекти! Ми впустили її батька, не втече вона точно! Двоє, що тримали хлопця першими кинулись до неї. Проте, не так сталось як гадалось. Моментально дівчисько викрутилось з їх рук і опинилась поза їхніми спинами. Удар лівою ногою в спину, удар кулаком в обличчя другого – і двох вже ліквідовано. "І так, ще двоє, ну ж бо, не бійтесь мене, я вас не покусаю, лише трохи провчу!". Лора не довго думаючи, стрибнула на ящики, що стояли біля будинку. Вона швидко опинилась біля нерухомого хлопця, взяла його за руку і потягнула за собою. - Не допустіть, щоб вони зникли, за ними хутко! Ті двоє, що не були на землі від ударів дівчини побігли за ними. Вона тягнула хлопця щосили, бо той від страху ледве рухався. - Ти вмієш тікати чи ні? Можеш швидше рухатись, я ж для тебе стараюсь, а ти повзеш як черепаха! - Та… я, а… хто ти? Звідки ти взялась? - захеканий, ледве міг говорити, але цікавість розпирала його. - Потім поясню, не до того зараз. Лора оберталась. Вона бачила як переслідувачі майже наздоганяють їх. У нічних провулках було все незнайоме. Дівчина не могла зорієнтуватись куди саме бігти. Повертала то вправо, то вліво, але втекти повністю і відірватись від них таки не вдавалось. - Послухай мене, далі ти сам втікатимеш, я постараюсь затримати їх як зможу. Ти маєш місце схованки, таке, щоб ніхто тебе не знайшов? - Ну…, треба подумати…. - Думай швидше, вони ж наздоганяють!!! - Є одне місце, воно біля старого розваленого будинку мого кузена, там є підвал де можна і зігрітись в холодну погоду, я там раніше переховувався. - Отож, як тебе знайти, куди саме треба йти? Коли я справлюсь з ними, за той час ти повинен вже бути на місці, але я повинна з тобою ще зустрітись і поговорити, тому кажи куди саме я маю йти, щоб дійти до будинку? Біжучи трохи повільніше, ніби підготовлюючи своїх ворогів до того, що зараз буде, хлопець пояснив Лорі куди саме треба йти. "От і все, тримайся маленька, не дай їм наздогнати хлопця". Вона зупинилась і одночасно зупинились і ті двоє. Вони явно зрозуміли чому раптово зупинилась дівчина. А тим часом хлопець вже був далеко і його постать зникла з обрію. Тишина навкруги. Тільки глибоке та часте дихання трьох осіб прослуховувалось в тій тиші. Ніхто не говорив ні слова. Ніхто не рухався і не робив ніяких зайвих кроків. Погляд як Лори, так і тих двох не зводились один з одного. Нерухомо вони стояли так декілька хвилин. Це затишшя порушив рух автомобіля, водій якого навіть не здогадувався, що місце його щоденного руху носить зараз такий загострений характер. - Ти думаєш, що тобі знову вдасться так легко подолати і нас? Не думай про це з такою впевненістю! На нашій стороні магмари і скоро вони повернуться. Несподівано для них почулась відповідь: - Не будь і ти таким впевненим, в твоїх очах страх, а він не щадить своїх рабів, не пощадить і тебе! – з цими словами її руки потяглись до кинджалів, а голова обдумувала слова про магмарів … . 

************* 

Він довго біг, темрява поглинала його рухи, холодний вітер бив в обличчя. Пуста вулиця, пусті провулки, хоча б хтось на шляху був, - але ні, шлях чистий і холодний і, жодної живої душі. "Де ж вона, де ж та, що врятувала мене?" - хлопець зупинився. Вітер тихенько опускав і підіймав волосся, ніби рукою намагався заспокоїти. "Я повинен повернутись по неї, але ні, не можу!" - думав, перегортав усі можливі варіанти щоб зробити і як краще повестись, чи зачекати тут, чи бігти по ту чарівну незнайомку, того "нічного ангела", чи просто залишатись тут і нічого не робити… . Він просто думав, думав, в той час як ноги несли його до старого розваленого будинку. "Чому я завжди чую те, що не потрібно, те, що носить в собі таємниці? І хто такі магмари? Банда чи що?" На мить він зупинився, здалось, ніби крім нього тишину забутого будинку порушив ще хтось. Остін не захотів ловити себе на думці, що це привиди чи будь-що іще, він просто підійшов ближче, глибоко вдихнув, оглянув місцевість чи не було за ним нікого у погоні, тоді тихенько відчинив старі, пошарпані двері і увійшов. Будинок не був привітним. Ще донедавна тут було досить шумно, завжди привітні люди зустрічали як тільки-но хтось стукав. Зараз було пусто, моторошно і темно. Остін взяв запальничку. Підійматись сходами було досить ризиковано, але що робити коли йому вкрай необхідно було бачити хоча б здалеку чи дісталась місця призначеної зустрічі незнайомка, що врятувала його. - Ні, не чіпайте мене, я не хотів я … ! – перелякано закричав Остін. - Ей, хлопче ти чого? Остін, це ти? Друже! Тінь, яка щойно перелякала Остіна, потяглась по-дружньому обніматись. Лише наблизившись, він побачив свого старого знайомого. - Семюел? А я й не впізнав тебе, друже! А ти чого тут? - Гм, теж саме я можу запитати і в тебе. Ти з забув певно, що вільним художникам потрібно творити. - Вночі, отут? - Ну ти ж знаєш чого я у Версалі. - А, точно. Екзамени? - Ну звичайно ж! Я вже майже домалював останнє завдання, ще декілька тижнів, а може вистачить всього декілька днів. Це вже не від мене залежить. – хлопець усміхнувся. - Як не від тебе, а від кого ж, за тебе що малює хтось? - Смішний ти Остін, звичайно що я малюю, ти от приглянься і побачиш в темноті мої фарби, правда трохи темнувато вже , але якщо чесно, то я просто збився з годинника, так вже захопило мене твоє містечко. - А тут дійсно гарно. Я лише тепер побачив. – його погляд дивився у сторону пабу. Нікого видно не було. Серце забилось швидше. - А ти чого тут, невже якась дівчинонька тебе вигнала і ти шукаєш притулку душі отут? – усміхнувся, і взяв до рук мольберт - Е …, та ні, я просто … просто гуляв містом. - Та ні, я так не думаю, я з тобою давно знайомий і трохи знаю тебе. Кого так виглядаєш? Хтось сюди має прийти чи не так. - Та ні, ти що. – тривожно відповів Остін, дивлячись як друг починає збирати усе в одну купку і загортати і сумку. - А знаєш, я напевно запрошу тебе в гості до нас, в Брістоль, ти не проти приїхати? Познайомишся з нашою командою ближче, тим більше, що ти знайомий з декількома особами. - Звичайно, я б хотів, але ще добре подумаю перед тим як щось тобі обіцяти. А ти що, не в команді вже? - Та так трапилось просто, знайшлась дівчина краща за мене. Її вибрали капітаном, а тим більше я давно мріяв малювати по-справжньому, я ніяк не міг покинути команду, совість не дозволяла таке зробити. - От ти і вирішив. - Ну так, вирішив молодшому, кращому, спритнішому супернику уступити місце. А хіба я не правильно зробив? - Та ні, Сем, правильно, все одно довелось би шукати з часом заміну, ти ж тоді ще казав, що травма була досить серйозна. - Так, було і таке, а потім якраз Лора з’явилась, якраз вчасно. Слухай, мені напевно вже пора, а то глянь, як темно, правда мені зовсім недалеко, але все ж таки. - А, звісно, якщо хочеш я можу провести тебе. - Е ні, ти чекаєш когось, я це одразу помітив, не буду позбавляти тебе можливості поспілкуватись з тією особою. Вони розпрощались. Семюел, здавалось, зовсім не змінився після їхньої останньої зустрічі. Тоді вони вперше познайомились на змаганнях. Цікава виявилась зустріч двох старих знайомих. Остін і передбачити не міг, що міг зустріти тут свого хорошого друга. Хотілось би познайомитись і з новим капітаном команди – із тією дівчиною, про яку щойно розповів Сем. Цікаво, наскільки виріс професійний рівень команди з того часу. Вітер продовжував легенько дмухати, дівчини не було і видно. Серце билось з пришвидшеним ритмом, але зробити щось не в силах було, тому Остін змирився з думкою, що "нічний ангел" все таки втекла і заховалась. Але йти з призначеного місця не збирався. 

*************

 "Кинджали … я знала, що потрібно було брати їх із собою" - увага її була прикута до двох незнайомих осіб. Кров наповняло жаром, руки теж, здавалось ото от розгоряться. Лора не помітила навіть як дійсно кишені штанів засвітились. Тоді вона помітила як два незнайомці дивляться кудись униз. Довго не чекаючи, руки потягнулись до гарячих кишень. Один рух – і кинджали у неї у руках. Шалений біль почувся. Увага її була переключена лише на кинджали. Вони палали жаром. - Це що, твій новий трюк? – сміх пролунав по пустій вулиці. Лора не знала що робити, а руки випустили від болю зброю, єдину на той час. - От ти і попалась. – впевнено сказав один. Напруга переросла у щось надзвичайно шалене, дівчина приготувалась до двобою. Однин підбіг швидше і почав сміливо кидати кулаками в різні сторони. Поки не підбіг інший, Лорі вдавалось відхилятись від ударів і ще встигати давати відсіч. Але коли втрутився ще один, це ставало дедалі важче. Нарешті одного вдалось зачепити ногою і він повалився. Їй здалось, що ліва рука знову палає, як від кинджалів, які щойно зрадили їй. Кинджали, які завжди були в її руках як вірна зброя, сьогодні вперше дівчина не відчула їх допомоги і це ще більше обурювало її. Лора кинула оком на руку. Погляд ніби так і чекав чогось подібного. Кров виступила на тонкій, але одночасно сильній як для дівчини руці. - Ну як тобі таке, а? подобається? – насміхався незнайомець, але не довго. Наступної ж миті ніби з сусіднього будинку на бруківку з шаленою швидкістю вилетіло два кинджали, зовсім не схожі на ті, що були у Лори. Реакція дівчини довго не змусила чекати суперника. Вона схопила міцно ручки двох кинджалів, з легкістю витягнула їх з бруківки. Погляд суперника застиг. Перелякані очі не могли зрозуміти звідки і як? - А тепер, що ти скажеш тепер? – сміливо випустила слова на волю дівчина. Нічого не відповівши, суперник продовжив напад, але тепер це йому було досить важко. Натомість рухи дівчини сповнились впевненість і з шаленим запалом наносила удар за ударом доки незнайомець не відступив. Він допоміг підвестись своєму супутнику. Лора встигла лише поглядом вхопити в яку сторону побігли ті двоє. Дихання було швидким. Пульс ніби намагався перестрибнути найбільшу у світі будівлю. Руки тримали й досі незнайому зброю. "Це не мої кинджали!" - випустила їх з рук. Лора не дивилась з таким переляком на це все. Вона знала одну невелику таємницю. Її кинджали були привезені з Китаю, древнього Китаю, не тої країни, що зараз так активно розвивалась. Мудрі монахи давно володіли різною зброєю, але саме кинджали були однією і особливих "рук правосуддя". Дівчина оглянулась. Вона пройшла декілька кроків. Нічого на обрії міста не було й видно. Все погрузло в тишину світла ліхтарів. Погляд спіймав лише дві блискучі речі на бруківці. Світло від незнайомої зброї приваблювало і намагалось щось сказати. Повільно підходячи, Лорі чулись ніби то голоси. Вона знову оглянулась. Пусто. Крок за кроком підходячи, нахилилась над кинджалами. - Не знаю хто простягнув мені руку допомоги, але я прийняла цю допомогу, тому дякую долі за принесений подарунок. - Ну чому ж так, Ви дякуєте кинджалам, а не їх власнику? – почувся голос, тихий і спокійний. Відійшовши на крок, Лора знову приготувалась до нападу. Спершу, їй здалось, що повертаються її переслідувачі. Але, як виявилось, це було не так. - Не бійся мене, я не вони. Мої кинджали, я бачу, повністю підкорились тобі. І не дивно, "нічний ангел" отримав своє, законне. Не дивись так здивовано, - він продовжував говорити, дівчина навіть не встигала задати будь яке питання – мене тепер вони навряд чи послухають, а от тобі вони пригодяться. Тим більше, що це твої кинджали по праву. Згадай батькові слова, він тобі розповідав історії про правосуддя Древнього Китаю … . - Ви хто ви такий? Не підходьте ближче, – недовіра ще все світилась у її очах. - Я знав твого батька. Він історик, ми познайомились з ним … , - він хотів був далі говорити, але глянувши на годинник, зупинив розмову – а, я ж зовсім забув, тебе ж чекають за два квартали звідси, ходімо, а по дорозі я тобі все розповім. Та не хвилюйся ти, все добре, не бійся мене я справді знаю тебе, Лоро. Лора підійшла по ближче, оглянула дивного чоловіка. На його голові видніла сивина, чорний плач нагадував якийсь старовинний костюм з крилами, що надягали на бал-маскарад. Досить високий на ріст чоловік постійно дивився на годинник. - За весь цей час доки ми будемо йти, може поясните мені, що це все означає і чому ви забрали мої кинджали, і звідки ви знаєте ці історії з мого дитинства… - голос її перервав незнайомець. -Добре, добре, не спіши, все по порядку. Дозволь спочатку відрекомендуватись. Мене звати Ліо Брайон, мою біографію я не думаю що тобі буде цікаво знати. Зараз я покажу тобі фотографію твого батька і ти зрозумієш багато чого. Як нам з тобою відомо, він зник напередодні твого дня народження, хоча ти думала, що це просто чергове відрядження у пошуках таємниць. Я сам до сих пір не можу його знайти, - сказавши це, він вийняв фото. - Як і ви його теж шукаєте?- вона продовжувала дивуватись, глянувши на фото, побачила свого батька в молодості, років так 29 було йому тоді, і оцей дивакуватий чоловік теж був там поряд. Всі ще такі молоді і, здавалось, так і шукали пригод. - Звичайно, але я не впевнений, що він живий. Ця відповідь не дуже сподобалась дівчині. І так, з твого дозволу я продовжу далі. Тоді я вирішив знайти спочатку тебе, а це виявилось дуже легко зробити. Ти втекла з тіткою з Великобританії залишивши родичку в своєму домі. Цікава таки особа, а знаєш вона мені когось нагадує. - Ну говоріть далі, для чого мені тітка, мене не це цікавить! А, ну звичайно. Я був нині в тітки Енн, але я не представлявся. Спитав чи така проживає, адресу дала мені твоя родичка, та, що ви її залишили у своєму будинку. Знаючи твого батька, я так і подумав, що ти не спиш і що тебе в домі і близько немає зараз. Хоча тітка впевнювала мене, що ти спиш давно і щоб я прийшов завтра. - Як ви знайшли мене в пабі, ви що і там були? А чому ж тоді нічого не зробили коли вони ледве не прирізали того хлопця? -Я не бачив того, я йшов по твоїм слідам, я якраз проходив через дорогу як ти втікала стрімголов. Я б і так не наздогнав тебе, тому я вирішив йти за хлопцем спочатку. Глянувши куди він по прямував, я зрозумів, що і ти теж згодом туди попрямуєш. Тоді я повернувся. - Далі можете не продовжувати. Звідки ви знаєте легенди про кинджали? - А тепер на рахунок цієї легенди як ти кажеш. Ну що ж тобі сказати, ті, що були у тебе – не твої, це я можу тебе в тому завірити. Розумієш, вони не справжні, не ті, якими воювали за Добро, це лише копії. Тобі було подаровано їх, щоб захищати до тих пір доки справжні китайські кинджали не будуть у тебе, доки … магмари не повернуться. - Хто такі магмари? І чому вони повинні бути у мене, для чого вони мене взагалі. Зачекайте, я здається знаю! Часом я не один з цих воїнів? Ні, неможливо, це ж просто легенди!. - Це не просто легенди, це ті таємниці, які намагався протягом життя розгадати твій батько. Досить про це, врятуй хлопця і відправ його до своїх друзів у Брістоль, там йому буде безпечніше. Тепер він теж вплутаний . На цих словах їх розмова перервалась. Ліо Брайон зрушив з місця і швиденько звернув за поворот. Дівчина не встигла навіть і декількох слів вимовити. Дуже багато чого її голову переповняло тої ночі. Кинджали вона сховала до кишень у штанах. Не помічаючи часу, Лора згадала, що треба було добратись ще до того будинку. Але на її подив, незнайомець довів її до місця зустрічі так як і обіцяв. Мовчки, не оглядаючись, вона взяла за ручку старих дверей. Рану на своїй лівій руці навіть не помічала. Просто увійшла. Далі сходи. Йти нікуди було, лише вгору. "Лише б цей хлопець був там" - тихенько шепотіла вона собі під ніс. - Сем це ти? - Ні, ти не вгадав. Ніяких Семів тут немає. Полегшення відчутно було у його диханні. - Нарешті, а то я був вже подумав … - Що ж ти там таке подумав? Тільки не кажи, що така як я могла потрапити в халепу. – з полегшенням відповіла Лора, - і так, сьогодні ти маєш покинути Версаль. В мене є ще запитання до тебе: що ти почув від тих чоловіків у пабі?. - Я офіціантом працював. Мене попросили принести напої. А коли я підійшов поближче то почув розмови про повернення якихось магмарів, що вони ніби то знайшли якість ключ. Але, зачекай, чому саме туди? В мене немає жодного знайомого там! - Є знайомі, принаймні мої знайомі є і вони тебе там зустрінуть, я тобі це обіцяю. Дякую за інформацію. Розберемось, хто це такі, магмари. - Але … ? - Ніяких але. Ти вирушаєш і прямо сьогодні, прямо зараз. З цими словами Лора потягнула Остіна за собою до виходу. Спускатись цими старими сходами було досить небезпечно. Але все таки їм вдалось без особливих зусиль зійти униз. Йдучи освітленими, пустими вуличками, вона добре обдумувала, що ж написати у листі до своїх друзів. Їй так багато хотілось розповісти їм. Мовчання звучало ніби дзвін чогось нового. Ні слова Остін не запитав у дівчини. Він завдячував їй своїм життям. Нехай він вирушить кудись далеко, але подалі від усього, в що втягнули його псевдо-друзі. Через них Остін мало не потрапив у справжню халепу. Того дня йому дійсно пощастило. Він був вдячний долі за те, що сталось сьогодні. 

************* 

- Невже змагання так близько? – схвильовано запитала Мішель. - Сьогодні дзвонили з Beck’s Drive, сказали, що рівно за два тижні. – спокійно відповів Джо. - Треба всім сказати. - Для чого? Вони і так давно це знають, ми ж готуємось вже майже як місяць. Ще коли Лора з нами була ми очікували, що вони подзвонять і скажуть, що змагання будуть приблизно о такий термін. - В принципі ти правий. Але варто сказати, щоб трохи пришвидшились, а то останнім часом, в мене таке враження, вони в два рази повільніші ніж завжди. - Та ні, це тобі лише здається. Все добре. Тим більше, Том знає що робить. Йому вдається якось поєднувати усе нараз. - Але погодься, Лорі це вдавалось краще. Вона й сама непогано все виконувала, а ми завжди йшли як група підтримки, і це було навіть краще, а ніж зараз оцей наш номер. Він якийсь сухий. Не знаю, що саме бракує тут. Не поспішаючи, дві постаті пішли шукати решту команди. Це був звичайний ранок. Місто вже прокинулось. Рух машин і людей повільно втягувався у звичний щоденний режим. У кожного свої плани, свої принципи, своє життя. Всі ці думки зливаються в одне у потоці життя. Не видно однієї цілі, все суцільне, розмите. 

************* 

Не варте було уваги повідомлення, що прийшло. Всі очікували його вже давно. Том сидів на кріслі, розглядаючи фотографію, Мішель обговорювала щось досить активно із Джо. - Невже ми вас знову бачимо? – Том звернувся до щойно увійшовшого друга. - Ну а ти як думав? Хтось має керувати усім цим. - Ну як там? Щось є від Beck’s Drive? – запитав Том - Аякже ж, звичайно що є. – ніби чекаючи на таке запитання, спокійно відповів Фред, - так як ти і казав, вони запрошують через два тижні. Не дивно було б, якщо вони раптом перенесли змагання. Пам’ятаєте як поза минулого року таке трапилось? - Та ні, я не думаю щоб цього разу було теж саме. – відірвалась від розмови з Джо і приєдналась до усіх Мішель, - вони не мають на таке права. І тим більше, для чого знову робити бардак у всьому, щоб потім ні одна команда не приїхала на такі змагання. Це безглуздо з їхнього боку. - Ти права… це буде їхньою помилкою. Якщо вони, зібравши усі команди раптово знову перервуть змагання, - промовив Том і знову узявся розглядати фотографію. "Потрібна одна хвилина, щоб відмітити особливу людину, всього година - щоб його оцінити і всього один день, щоб полюбити..., але потім знадобиться ціле життя, щоб його розлюбити...". Цікавий надпис знайшовся за фотографією. Він ніколи ще не бачив цього. Почерк був занадто знайомим, проте невідомим. - Том, ну як, ми йдемо чи ні? - А, ну… звісно, а куди? - Ну ти що, спиш чи як? Посміялись усі, крім самого капітана команди. - На тренування. - Дійсно, треба йти. Він хотів був зараз сказати йдіть без мене, але намагався забути про свої ідеї розгадати таємницю Лори. "Не можливо вгадувати і гадати кожен раз нові й нові версії її втечі. Потрібно змиритись. Не варто далі йти по слідам, а якщо мені і судилось все взнати – то думаю доля сама приведе мене до розгадки" - з такими думками Том нарешті відірвався від своїх думок. Здавалось, це назавжди, здавалось, його більше не потурбують думки про НЕЇ. Нехай так і залишиться на цей момент, на цю хвилину, доки ЇЇ голос не пролунає знову у його очах. Розділ 2. Правда без слів Вокзал пустий. Ні паспорта у руках, ні грошей. Думки про те, що робити далі не давали спокою. Двоє постатей блукали ще пустими залами, в яких буквально за годину будуть мільйони поспішаючих людей, і в кожного свої справи, свої проблеми, кожен спішитиме в місце призначення. Тіні нічних лампочок відбивали різноманітні узори. Здавалось, що кожен ліхтар малює дивовижну картину життя. Звуки кроків додавали усій цій музиці більш загадкового звучання. Дихання хлопця нагадувало ритм серцебиття колібрі, таке ж швидке і гучне. Він до сих пір не може зрозуміти, що і як йому далі робити. Його долю вирішує зовсім незнайома особа. На відміну від Остіна, Лора дихала спокійно. Розум був поглинутий думками про відправлення хлопця до друзів, там де він буде у безпеці. Але увага була сконцентрована у сторону каси № 1. В її кишенях знову відчувся гарячий подих кинджалів. Вони горіли. Руки були готові в будь який момент вступи в бій. - Стій, Остін! – шепнула вона хлопцеві і рукою зупинила його. - Що, що там таке? Чого ми зупинились, тут і так ні душі! – тихо, перелякано запитав він. Відповіді Остін як завжди і не дочекався. Від такої дівчини лише дії, слова на другому плані. - Не бійся, Лоро, це я, Ліо Брайон. - Ви? Що ви тут робите? Я не можу ніяк зрозуміти: ви як тінь, постійно десь поруч. Можете пояснити, бо інакше я не дозволю вам зараз підійти ні на крок! – Лора взяла Остіна за руку і відійшла з ним на кроки два назад. - Дівчинко моя, як ти можеш мені не довіряти? Знаючи твого батька, я, в принципі, здогадувався, що ти будеш дуже схожа, але не думав що аж так. – усмішка не викликала довіри у дівчини, хлопець просто стояв і мовчав, спостерігаючи за розмовою двох. - Я відправляюсь у Брістоль. Ти ж знаєш, що я не з Франції. І до того ж, що я тут загубив? Ну, хіба що твої кинджали, а так, моє місце у Версалі, де я живу тихо і спокійно. Я занадто старий, щоб зараз шукати пригод. Я своє завдання виконав, я допоміг тобі, я виконав обіцянку, яку дав колись твоєму батькові. - Ви з Брістоля? Візьміть і Остіна з собою. Це той хлопець, про якого я вам казала, та ви знаєте його, бачили як він втікав від тих бандюганів сьогодні. - Ну так, звичайно, знаємо такого. – Ліо Брайон підійшов до них. Напруга знялась в очах хлопця коли той подав руку, - ну що ж, будемо знайомитись, я – Ліо Брайон, від сьогодні і до завтрашнього дня ти будеш мене слухати. - А, добре … я … мене звати Остін. - От і добре. А тепер ви мені ще розкажете дещо, містере Ліо. Я так просто не відпущу вас сьогодні. Тоді ви втекли так швидко, скориставшись несподіваністю нашого знайомства. - Добре, ти мене умовила. Що ж ти хочеш ще почути? - Наприклад, хто такі магмари?. - Давня історія. Ти мабуть пам’ятаєш історії свого дитинства, як батько розповідав тобі усякі легенди коли ви подорожували. Так от, дівчино, це все правдиві історії, саме їх і досліджував твій батько. - Як це? Що це означає? Виходить, що все про світ, в якому можна керувати часом теж правда? - Правда, але є тут ще багато не розгаданого. Твій батько залишив усе тобі. Тепер ти, якщо не боїшся звичайно, продовжиш дещо дуже важливе. - Не говоріть більше нічого! Мені досить на сьогодні. Є ще одне запитання: що за медальйон у мене на шиї? Такий же знак є і на кинджалах, що ви дали мені сьогодні. - Я знаю, що ти хочеш знати все і відразу, але ти маєш дещо зробити, тоді по трохи знайдеш розгадки сама. Так задумав твій батько. У всьому є своє пояснення. Шукай відповіді у своєму дитинстві, у теперішньому, у дружбі. Зі своїми знаннями я повинен лише тобі вказати куди йти і як шукати. Решта ти маєш знайти сама. - Не розумію, ви що, не можете все пояснити як є? а можливо, я не хочу нічого розгадувати, можливо, мені цього не потрібно. В мене своє життя, є друзі і ..! - Друзі? Ти їх залишила там, а ти зараз тут. Ти сама втекла від усіх своїх проблем. А це ще раз доказує, що ти не подорослішала, а залишилась підлітком. - Ви не знаєте мене і не знаєте що сталось! Їй захотілось від злості крикнути, закричати. Він ж нічого не знає, не знає про останні події, не знає, чому вона втекла від усього свого колишнього життя. На мить їй згадався Том. Останній, з ким прощалась, будучи у Брістолі. Тишину її думок перервав голос. - Лоро, напевно, мені не варто втручатись, я тебе зовсім не знаю, але краще щоб ми їхали, дочекались першого поїзду і їхали. – шепнув на вухо Остін. - Ти правий, Остін. Добре, я не задаватиму лишніх питань. Містер Ліо, вирушайте як тільки приїде перший поїзд. А я піду напевно. Лише є маленьке прохання. – погляд зупинився, дівчина глянула на Остіна, - можеш дати мені ручку і листок? - Зараз гляну. - У мене є! Тримай. – подав їй Ліо Брайон блокнотик і олівець, - ну, можливо, це не, що ти просила, але думаю, тобі підійде. - Дякую, але почекайте, я недовго, лише пару рядків. А ти Остін, віддай це моєму другу. Я впевнена, що ти знайдеш його. Адресу та ім’я я напишу зверху. Лора взяла до рук блокнот і сіла на вокзальну лавочку. Семюел недовго добирався до свого помешкання. Настрій світився на його обличчі. Він зустрів свого хорошого знайомого в таку пору. Ну, що ж казати, всяке буває, можливо він просто шукач нічних пригод. Приємно все таки бачитись з людьми, яких так давно не було у твоєму житті. Доки хлопець повільно йшов, непомітно виглянув і його будинок. Підійшов так само повільно і відчинив двері. Його оселя не була такої великою. Дві кімнати будинку, досить такі маленькі на перший погляд. Кухня, ванна, все, що потрібно для двох-трьох осіб. Сем жив там один. Колись цей будиночок належав його дідусю, зараз це власність його батьків. Оскільки екзамени вимагають виконання якихось певних завдань, він вирішив, що саме у Франції знайде те, що потрібно, ті пейзажі, які принесуть п’ятірки. Сем поклав свій рюкзак на крісло. Включив світло. "Щось давненько не дзвонив я до своїх (хоча і пройшло всього декілька днів, йому здались вони вічністю). Треба буде завтра обов’язково це зробити, а то ще подумають, що я поїхав виконувати завдання на екзамен і пропав. Цікаво, що вона там поробляють? Сьогодні вже 3 число, за два-три тижні в них, здається, мають бути змагання" - він подумав в собі, пішов до ванни. Важкий день видався. Лише на вечір вдалось дійсно виконати те, що задумав: нарешті описати нічний пейзаж. І в нього це вийшло дуже красиво, я к ніколи раніше.

 *************

 Як завжди пройшло тренування. Всі задоволені. Усміхнені повертались додому. Жарти по дорозі надавали їхній атмосфері дружби якогось більшого зв’язку, нерозривного значення. Звичайно, що це все було дуже добре, оскільки день змагань був ближчим як ніколи. Вулиці нагадували мурашник, де кожен спішив додому, щоб стигнути до настання темноти. Отак і групка підлітків рушали до своїх осель. Вони веселились. Їх прагнення виграти кубок цього року було видно неозброєним оком. Але на цю групку не звертав ніхто увагу. Всі були зайняті своїми думками, поспішали як найшвидше до рідних. Їхній сміх, жарти … . Все так розвеселяло душу. Згадувати не хотілось, змиритись з чимось теж. Навіщо придумали ту любов, кому потрібні слова, яких ніхто не чує, кому потрібна ніжність, яку ніхто не потребує? Забути все, жити далі. Доля сама вибирає випробування, сама їх долає коли потрібно. А час між самим випробуванням і кроком перемоги здається вічністю, хоча на справді це зовсім не так. Це лише секунди, години, роки, які потрібно спокійно пережити, пройти все від початку до кінця. Від початку їхнього знайомства він вирішив, що лише її погляд, усмішка буде все життя, повинна все життя освітлювати йому дорогу до щастя. Думка про забуття крутилась все частіше і частіше. Але це голова так говорила. Серце не переконаєш ніколи. Тому, що воно б’ється і тільки воно завжди знає правду. Погляд переключився на сусідню вулицю. - Хлопці, гляньте в ту сторону! – крикнув до низ Том. - Що там, Том? – Джо здивовано запитав - Деніел. Це дійсно був Деніел. Ніхто його не бачив з того часу як поїхала Лора. - Чекай, давай підійдемо до нього, він ж поїхав і навіть не попрощався! – Том зірвався бігти через дорогу. Двоюрідний брат Мішель не бачив їх. Він стояв біля лавки з морозивом. Коли до нього підбіг Том, здивовано глянув, привітався. Потім підключились і решта групи. Всі вони задавали одне й теж питання: де він пропав? Розпочали говорити, випитувати. Найбільшу увагу усім словам Дена надавав Том. Це була, ніби частинка розгадки. Коли той почав говорити, в нього в голові крутились згадки про той вечір. І, нарешті, згадав: Деніел теж був в той вечір там. Кип’яток обпік тіло. Кров стала дуже гарячою. Усмішка знайомої людини перетворилась у очах Тома на жахливе дійство. Пам’ять відтворила здогадки, яких так не хотів допускати. Він здогадувався, чому Лора не відповідає на його почуття. Але не міг собі і уявити, що це був Ден. (...)